Профтехосвіта
  • slides
  • slides
  • slides
  • slides

Формування національної свідомості молодого українця засобами художнього слова

     27 лютого 2014 року у Рава-Руському професійному ліцеї відбувся семінар викладачів української мови та літератури під керівництвом методиста науково-методичного центру професійно-технічної освіти у Львівській області Мирослави Володимирівни Тимоць.

         У першій частині семінару викладачі обмінялися досвідом роботи щодо методики викладання свого предмету, представивши свої доповіді та презентації:

IMG_8076 IMG_8101 IMG_8098 IMG_8083 IMG_8164

Другою частиною семінару було літературно-мистецьке свято «Тарасова доля – то правда жива», присвячене 200-річчю від дня народження Т.Г.Шевченка, яке підготували викладачі української мови та літератури М.Я.Солтис, О.В.Дюмен та С.Я.Кріль.

 

Тема.           Тарасова доля – то правда жива.

Мета: повторити й узагальнити вивчений матеріал про творчість Т.Г.Шевченка, продемонструвати красу і чарівність Шевченкового слова; розвивати в учнів інтерес до літера­тури та їх акторські здібності в декламуванні віршів; виховувати любов і повагу до спадщини, яку залишив поет.

Вид заходу: літературно-музична композиція.

Обладнання: портрет Шевченка у вишитому рушнику, виставка учнівських малюнків «Шевченко очима сучасника», виставка творів поета, проектор, екран.

Хід заходу

І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

Т.Г.Шевченко

Святково прибраний зал, у центрі – портрет Шевченка у вишитому рушнику, збоку – столик з чорнильницею, пером та запаленою свічкою, ширма – імітація кімнатного віконця, з іншого боку – сіно, колода, дерево.

На екран проектується назва заходу з епіграфом.

Вступне слово викладача: Є дні, що минають непомітно і зникають без сліду. Нічого не залишають по собі, нічого не знаменують собою. Але є день, що ніколи не минає, що завжди з нами. Бо він увібрав у себе безсмертне дихання душі. Бо він такий великий і незбагненний, як життєдайний дощ, як весняний вітер, як щедре сонце.

Україна у долі своїй має такий день – 9 березня.

З минулого віку і до наших часу, і далі – в майбутнє, у нові віки. День, який явив світові Шевченка – великого сина великого народу.

Шановні друзі, сьогодні ми зібрались у цьому залі, щоби відзначити 200-річчя з дня народження видатного сина українського народу Т.Шевченка, геніального поета, художника, полум’яного борця за свободу та щастя народу. Пригадати незрівняну, величну творчість поета, який розширив тематичний, стильовий, настроєвий діапазон лірики, підніс виражальну силу українського художнього слова.

 І ведучий. Тарас Шевченко. З цим іменем сьогодні на планеті ідентифікується Україна та українці. І хто б ти не був, де б не жив, той, хто перечитає “Кобзаря”, не зможе уявити своєї долі без Шевченка.

II ведучий. Той, хто крізь алмазну грань Кобзаревого слова гляне у світ, той уже ніколи не спиниться в дорозі до ідеалу – істинного братства між людьми і народами. Шевченко належить до найулюбленіших поетів світу – від Біловежі до Гімалаїв, від Сицилії до Японії.

I ведучий. Як досяг, чим завоював цю славу найбезправніший солдат Російської імперії — найбільшої і найжахливішої в’язниці народів, яку тільки знала історія? СЛОВОМ!

ІI  ведучий. Шевченкове свято – то кришталево чисте свічадо. 200 років минуло від того дня, коли українка-кріпачка дала світові генія, але він не віддаляється, а наближається. Тож слухаймо Шевченкове слово!

Демонстрація фільму «Обличчя української історії. Тарас Шевченко.»

Звучить мелодія пісні “По діброві вітер віє”. На сцені, під тополею, сидить хлопчик-пастушок з дівчиною.

Дівчина: Тарасе, сонце заходить! Женімо отару в село!

Тарас: Я заночую тут. Мене й так ніхто не чекає. Мачуха ненавидить, щовечора битий…

Дівчина: А вівці?

Тарас: Жени й моїх овець, а у селі вони й самі дорогу до двору знайдуть.

Дівчина: А вечеряти? Ти ж голодний…

Тарас: Вечеря! Була вечеря, коли мати жила. Тепер мене годують штовханцями… А тоді, тоді кожен вечір був святом! А ще як навесні вишні зацвітуть, як сядемо вечеряти надворі, як соловейко защебече-защебече! Катерина вечерю подає, а мама на нас дивиться і посміхається…

 (Замовкає, а через хвилину продовжує):

А спали ми під відкритим небом, на подвір’ї, а над ними роїлися зорі, і тато казав, що десь там сяє і моя зірка… (Плаче).

Дівчина: Не плач, Тарасе. Послухай, я тобі велику таємницю від­крию, тільки нікому не розказуй, бо біда тобі ж самому буде!

Тарас: Ну, яка в тебе може бути таємниця?

Дівчина: У мене сестричка народилася, то я вночі підслухав, як баба-повитуха пророчила матері про долю малої. Вона, знаєш, перш, ніж увійти до хати, де має дитина народитися, у вікно дивиться і в ньому бачить тієї дитини долю.

Тарас: Нема в мене долі. А про твою сестричку мені й не цікаво слуха­ти. Яка тут може бути таємниця?

Дівчина: Є, є таємниця! Баба й про твою долю матері розповіла. Ка­же, що як глянула колись у ваше вікно, мало не зомліла. Сидить, каже, кругом стола повно панів, а між панством – мужик стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию.

Тарас: А далі що?

Дівчина: А далі баба розповідати побоялася. Казала, що ти неабияка дитина. Казала, що уже народився такий, що волю в панів одніме… Каза­ла, що. може, це якраз ти…

Тарас: Волю? В царя відібрати, а людям дати?! Ех, якби я мав таку силу! Моя мама від тяжкої панщини померла, батька по місяцеві дома нема, бо все його кудись пан посилає, все кудись відправляє… А в хаті злидні несказанні…

Дівчина: Женімо, Тарасе, отару! Поночіє…

Тарас: Не пожену. Заночую отут під зорями в полі. Може, хоч мама присниться або козаки. Козаки мені часто сняться, особливо один, ста­резний і сивоусий.

Дівчина: Тоді добраніч, Тарасику! Я тобі вранці хліба принесу!

(Тарас вкладається під тополею, вкривається свиткою, засинає. З глибини сцени виринає старезний запорожець. У руках у нього дві великі книги. За­порожець сідає коло Тараса, гладить його по голові і сам до себе промовляє):

Було колись – в Україні

Ревіли гармати:

Було колись – запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю:

Минулося – осталися

Могили на полі.

(Підходить до Тараса, підводить його і продовжує):

Не вернуться сподівані.

Не вернеться воля.

Не вернуться запорожці.

Не встануть гетьмани.

Не покриють Україну

Червоні жупани!

Обідрана, сиротою

Понад Дніпром плаче:

Тяжко-важко сиротині.

А ніхто не бачить…

(Виходять)

І ведучий: Народився Тарас Шевченко, як свідчить метрична книга села Моринці, 9 березня 1814р. в сім’ї кріпака. Батько – Григорій Іванович – родом із вільних низових козаків, був людиною письменною, кохався у слові Божому.

ІІ ведучий:  Мати – Катерина Бойко – була натурою чутливою, безмеж­но жіночою і люблячою. Померла рано, залишивши сирота­ми шестеро дітей, Тарасові тоді було дев’ять років.

Шевченко:

Не називаю її раєм,

Тії хатиночки у гаї,

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала

В свою дитину… В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло…Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи-

І помолитись не дають.

Там матір добрую мою,

Ще молодую, у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми

(А ми малі були і голі),

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині!.. А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята.


(Сідає за стіл, бере перо, пише, думає, знову пише…)

І ведучий:  Тепло материнського серця, жвавість вдачі, вся розкіш материнських почуттів, на які була багата кріпачка з колиш­нього вільного селянського роду Катерина Бойко, – про все це переповість Шевченко у віршах, баладах, поемах.

ІІ ведучий:  І виріс він, і кобзу взяв,

І струн її торкнувсь рукою –

І пісня дивна полилась,

Повита вічною журбою.

 І ведучий:  Залишившись без батька й матері, малий Тарас став попихачем-школярем у приходського дяка. І хоча забаганки п’яного дяка треба було виконувати з рабською покірністю, обдарований від природи малий Тарас за два роки пройшов Граматику, Часословець і Псалтир. Як заохочення, дячок під кінець шкільного курсу посилав малого Тараса читати над покійником Псалтир і платив десяту копійку.

Шевченко:

Давно те діялось. Ще в школі

Таки в учителя-дяка

Гарненько вкраду п’ятака –

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге – та й куплю

Паперу аркуш. І зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерункам, з квітками

Кругом листочки обведу

Та й списую Сковороду…

ІІ ведучий. А потім – Петербург, знайомство з українськими та російськими діячами мистецтва і літератури, які викупили Тараса з неволі і дали можливість талановитому юнакові вчитися в Академії мистецтв. Це сталося 25 квітня 1838 року.

I ведучий. Спливав третій рік, осяяний сонцем свободи — один з найщасливіших у Тарасовому житті. Як художник, він нагоро­джений двома срібними медалями Академії мистецтв. Впе­рше прийшла до нього слава і як поета: тут, у Петербурзі, явився світові найперший “Кобзар”. Але разом із третім спливав і одинадцятий рік вимушеної розлуки з Україною. А вона, змучена, розтерзана, боліла йому і вдень, і вночі.

Шевченко: На самоті й поміж людей

Щомиті чую рідну землю,

Не все, що грішне і святе,

Довірив я перу і пензлю.

Виходить Перебендя з хлопчиком-поводирем. Вони мовчки йдуть через сцену, стають перед портретом.

Хлопчик:

Перебендя старий, сліпий, –

Хто його не знає?
Він усюди вештається
Та й на кобзі грає.
А хто грає, того знають
І дякують люди:
Він їм тугу розганяє,
Хоть сам світом нудить.
Попідтинню сіромаха
І днює, й ночує;
Нема йому в світі хати;
Недоля жартує
Над старою головою,
А йому байдуже;
Сяде собі, заспіває…Перебендя сідає на ослінчик і співає.


 

Лілея (виходить у довгій білій сорочці з розпущеним волоссям)


Лілея: За що мене, як росла я,

Люде не любили?
За що мене, як виросла,
Молодую вбили?
За що вони тепер мене
В палатах вітають,
Царівною називають,
Очей не спускають
З мого цвіту? Дивуються,
Не знають, де діти!
Скажи мені, мій братику,
Королевий Цвіте!..
…Брате мій, з тобою
Ми давно кохаємось,
А я й не сказала,
Як я була людиною,
Як я мордувалась.
Молодого, короткого
Не дали дожити
Люди віку. Я умерла
Зимою під тином,
А весною процвіла я
Цвітом на долині,
Цвітом білим, як сніг, білим!
Аж гай звеселила.
Зимою люди… Боже мій!
В хату не пустили.
А весною, мов на диво,
На мене дивились.
А дівчата заквітчались
І почали звати
Лілеєю-снігоцвітом,
І я процвітати
Стала в гаї, і в теплиці,
І в білих палатах,
Скажи ж мені, мій братику
Королевий Цвіте:
Нащо мене Бог поставив
Цвітом на сім світі?
Щоб людей я веселила,
Тих самих, що вбили
Мене й матір?.. Милосердний,
Святий Боже, милий!..

(Стає за Шевченком)

 Дівчина: Розплелася густа коса

Аж до пояса,

Розкрилися перси-гори —

Хвилі серед моря,

Засіяли карі очі —

Зорі серед ночі,

Білі руки простяглися —

Так би й обвилися

Кругом стану, і в подушку

Холодну впилися,

Та й заклякли, та й замерли,

З плачем рознялися.

«Нащо мені коса-краса,

Очі голубині,

Стан мій гнучий… коли нема

Вірної дружини?

Немає з ким полюбитись,

Серцем поділитись…

Серце моє! Серце моє!

Тяжко тобі битись

Одинокому. З ким жити,

З ким, світе лукавий,

Скажи мені… Нащо мені

Тая слава… слава?

Я любить, я жити хочу

Серцем, не красою!

А мені ще й завидують,

Гордою і злою

Злії люди нарікають,

А того й не знають,

Що я в серці заховала…

Нехай нарікають,

Гріх їм буде… Боже милий,

Чому Ти не хочеш

Укоротить свої темні,

Тяжкі мені ночі!..

Бо я вдень не одинока —

З полем розмовляю,

Розмовляю і недолю

В полі забуваю,

А вночі…» Та й оніміла,

Сльози полилися…

Білі руки простяглися,

В подушку впилися.

 Катерина (проходить сценою з дитиною на руках і тихо говорить сама до себе).

Катерина:

Мій батечку, мій братику!

Ти хоч не цурайся!
Наймичкою тобі стану…
З другою кохайся…
З цілим світом… Я забуду,
Що колись кохалась,
Що од тебе сина мала,
Покриткою стала.
Покриткою… Який сором!
І за що я гину!
Покинь мене, забудь мене,
Та не кидай сина.
Ось де воно, подивися!
Де ж ти? Заховався?
Утік! Нема! Сина, сина
Батько одцурався!
Боже ти мій!.. Дитя моє1
Де дінусь з тобою?
Москалики!голубчики!
Візьміть за собою…
Не цурайтесь, лебедики:
Воно сиротина;
Возьміть його та оддайте
Старшому за сина
Возьміть його… бо покину
Як батько покинув, –
Бодай його не кидала
Лихая година!
Гріхом тебе на світ Божий
Мати породила;
Виростай же на сміх людям!
На шлях положила.
Оставайся шукать батька!
А я вже шукала…

Наймичка виходить (жінка-селянка у стилізованому під старовину вбранні).

Наймичка: Ой тумане, тумане, −

Мій латаний талане!
Чому мене не сховаєш
Отут серед лану?
Чому мене не задавиш,
У землю не вдавиш?
Чому мені злої долі,
Чом віку не збавиш?
Ні, не дави, туманочку!
Сховай тілько в полі, −
Щоб ніхто не знав, не бачив
Моєї недолі…
Я не одна – єсть у мене…
І батько, і мати…
Єсть у мене, туманочку,
Туманочку, брате!
Дитя моє! Мій синочку,
Нехрещений сину,
Не я тебе хреститиму
На лиху годину!
Чужі люди хреститимуть,
Я не буду знати,
Як і зовуть… Дитя моє!
Я була багата…
Не лай мене, молитимусь,
Із самого неба
Долю виплачу сльозами
І пошлю до тебе.

…А я ледве додибала
До вашої хати,
Не хотілось на чужині
Одній умирати!
Коли б Марка діждатися…
Так щось тяжко стало!

Заходить Марко

Слава… слава Богу!..

Ходи сюди, не лякайся…
…Марку! Подивися,
Подивися ти на мене!
Бач, як я змарніла?
Я не Ганна, не наймичка,
Я…
Прости мене! Я каралась
Весь вік в чужій хаті…
Прости мене, мій синочку
Я… я твоя мати…


Марко сідає біля матері, схиляє голову на її плече. Сідає під портретом.

Виходить Сова (в одязі жебрачки). Іде сценою, здіймає руки вгору.

Сова: Скалічені старі руки

До Бога здіймала,
Свою долю проклинала,
Сина вимовляла…
То од того жалю одходила
І мовчки журилась
Та на шлях той, на далекий,
Крізь сльози дивилась…
Та й стала питати:
«Чи не чув хто, чи не бачив
Москаля-солдата,
Мого сина?..»
А уночі розхристана
І простоволоса
Селом ходить – то співає,
То страшно голосить.
Люди лаяли…
Бо, бачте,
Спать їм не давала
Та кропиву під їх тином
Та бур’ян топтала…
Діти бігали з паліччям
Удень за вдовою
По вулицях та, сміючись,
Дражнили Совою…


З’являється дівчина-причинна.

Причинна:

Така її доля… О Боже мій милий!

За що ж Ти караєш її молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі! Прости сироту!
Кого ж їй любити? Ні батька, ні       неньки,
Одна, як та пташка в далекім краю.
Пошли ж Ти їй долю, − вона молоденька,
Бо люди чужії її засміють.
Чи винна ж голубка, що голуба любить?
Чи винен той голуб, що сокіл убив?
Сумує, воркує, білим світом нудить,
Літає, шукає, − дума – заблудив.
Якби-то далися орлинії крила, −
За синім би морем милого знайшла,
Живого б любила, другу б задушила,
А до неживого у яму б лягла.
О Боже мій милий!
Така Твоя воля,
Таке її щастя, така її доля!..


Сідає під портретом.

Виходить мати (молода усміхнена жінка з дитиною на руках).

Мати: У нашім раї на землі,

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Буває, іноді дивлюся,

Дивуюсь дивом, і печаль

Охватить душу; стане жаль

Мені її, і зажурюся,

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим

Тієї Матері святої,

Що в мир наш бога принесла…


Сідає під портретом.

Входять козаки.


Козак-1: Україно, Україно, серце моє, ненько,

Як згадаю твою долю, заплаче серденько.
Була колись гетьманщина,

Та вже не вернеться,
Було колись – панували,
Та більше не будем!
Тої слави козацької
Повік не забудем!

Козак-2: Слава не поляже,

Не поляже, а розкаже,
Що діялось на світі,
Чия правда, чия кривда,
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люди, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово.

Ідуть до гурту.

З’являється група невільників у кайданах.

Невільник:

О милий Боже з України!

Не дай пропасти на чужині,
В неволі вольним козакам!
І сором тут, і сором там –
Вставать з чужої домовини,
На суд Твій праведний прийти,
В залізо руки принести
І перед всіми у кайданах

Стать козакові…


Невільники стають у гурт.

На сцену виходить Україна. При її появі Шевченко говорить тихим задушевним голосом.

Шевченко:

 

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась?

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

Україна (відповідає Шевченкові сумно)

Молилась я, турбувалась,

День і ніч не спала,

Моїх діток доглядала,

Звичаю навчала.

Виростали мої квіти,

Мої добрі діти, –

Панувала і я колись

На широкім світі.

Панувала! О, Богдане,

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну,

Що колишучи співала

Про свою недолю,

Що співаючи ридала,

Виглядала волю!

Сини мої на чужині,

На чужій роботі;

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

А могили мої милі

Москаль розриває.

Нехай риє, розкопує,

Не своє шукає!

А тимчасом перевертні

Нехай підростають,

Та поможуть Москалеві

Господарювати,

І з матері полатану

Сорочку здіймати!..

На четверо розкопана,

Розрита могила,

Чого вони там шукають?

Що там схоронили

Старі батьки? Ех, якби то,

Якби то знайти те,

Що там поховали, –

Не плакали б діти,

Мати б не ридала!..

 Шевченко: Схаменіться!..

Подивіться на рай тихий,

На свою Вкраїну;

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну!

 

Розкуйтеся, братайтеся!

В своїй хаті – своя й правда,

І сила, і воля!

Нема на світі краще України!

Немає другого Дніпра!..

 Україна:

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу, та читайте

Од слова до слова;

 

Все розберіть, та й спитайте

Тоді себе: що ми?

Чиї сини? Яких батьків?

Ким, за що закуті?


 

Шевченко: Україно! Україно!

Ненько моя, ненько!

Як згадаю тебе, краю,

Зав’яне серденько!

Не за горами кари час…

Борітеся – поборите!

За вас сила, за вас воля,

І правда святая!

         На екран проектується презентація про Т.Шевченка.

Звучить пісня «Думи мої». Під портретом Шевченка стоять герої його творів і сумно слухають його пісню.


Герої (по черзі):

І тепер наш Тарас в кожній хаті,

З нами словом живим розмовляє.

Є в Шевченка народження дата ―

Дати смерті в Шевченка немає!

 

В минулім часі не кажіть про нього

Він з нами нині в майбуття іде!

 

Його слова ― то нам пересторога

У наших діях і на кожен день.

Якщо вам мова, і земля, й родина,

І пісня українська дорогі ―

Любіть, як він, страждальну Україну,

Як він, ви ненавидьте ворогів.

У нас він будить волю, честь і гідність,

За правду кличе на борню іти.

На світі всі знедолені і бідні

Були для нього ― сестри і брати.

У дні радості, печалі і тривоги

Йому віддаймо шану та уклін.

За мудрістю звертаймося до нього –

І переможем. З нами ― Бог і він!

І ведучий:  Іде Кобзар, нескорений, величний,

Дивуючи весь білий світ.

ІІ ведучий: Нехай же в душах споконвічно

Звучить Тарасів «Заповіт»!               «Заповіт» ― виконує хор.

IMG_8107 IMG_8116 IMG_8127 IMG_8130 IMG_8131 IMG_8147 IMG_8167

 


Напишіть відгук

Профтехосвіта

АДРЕСА ЛІЦЕЮ:
80316 м. Рава-Руська,
вул. 1-го Листопада, 6
Тел: 43-149
Email: rrlicey@ukr.net