Профтехосвіта
  • slides
  • slides
  • slides
  • slides

«Мрії зламане крило»

                Під такою назвою у Рава-Руському професійному ліцеї пройшли літературні читання до дня народження Лесі Українки. У доброзичливому, щирому, гостинному дусі  літературної кав’ярні учні декламували вірші поетеси, звучали її улюблені мелодії та пісні на її слова, були інсценізовані уривки з драматичних творів. Усі присутні поринули у царство мудрого й красивого, правдивого і цінного, сильного і ласкавого, доброго і мужнього слова Лесі Українки, адже її поезія – це вогник, схожий на полум’я свічки, що запалює душу людини.

         Літературні читання підготувала викладач української мови та літератури О.В.Дюмен.

SAM_0877 SAM_0880 SAM_0883 SAM_0884 SAM_0889 SAM_0896 SAM_0901 SAM_0902 SAM_0911 SAM_0912

 

Тема:                            Мрії зламане крило

Мета: передати силу і глибину поетичного світу Лесі Українки, виховувати любов до українського поетичного слова, до Вітчизни, до творчої спадщини поетеси, почуття прекрасного.

Обладнання: портрети Лесі Українки, виставка книг та творів поетеси «Лесин дивосвіт», вишиті рушники, музичні записи пісень на слова Лесі Українки, святково прибрані столи, свічки.

 

Форма заходу: літературні читання.

 

Епіграф-цитата з творчості Лесі Українки:

Вільні співи, гучні голоси,

В ріднім краю я чути бажаю.

Хід заходу

         Святково прикрашений кабінет української мови та літератури у вигляді літературної кав’ярні

         Вступне слово викладача: Дорогі друзі! Запрошуємо вас у царство мудрого й красивого, правдивого і цінного, сильного і ласкавого, доброго і мужнього слова Лесі Українки. Її поезія – це вогник, схожий на полум’я свічки, що запалює душу людини. (Запалюють свічки.)

І сьогодні, у день народження великої поетеси, ми зібралися на літературні читання «Мрії зламане крило», щоб знову поринути у шалений, чарівний та неповторний вир її почуттів.

 

Ведучий: 142 роки тому, 25 лютого 1871 року, в інтелігентній сім’ї Косачів-Драгоманових народилася дівчинка, яку назвали Ларисою. Вона була справнім дитям Волині: у Звягелі народилася, у Луцьку написала свій перший вірш.

Ведуча: Милий серцю волинський край! Край предковічних дубів, величних борів, таємничих озер із смарагдовими берегами. Край, який дав світові творця ніжної Мавки, гордої Кассандри, одержимої Міріам. Цей край розповів людям дивну «Осінню казку» і проспівав «Лісову пісню», кинув нам гіркі «Сльози-перли». Край володарки ночей, яка серед темряви засвітила провідну зірку свободи, кинула виклик відчаю і горю.

Ведучий: Майбутня письменниця взяла усе найкраще від свого батька, відомого юриста Петра Косача, від своєї матері, талановитої письменниці Олени Пчілки.

Ведуча: Любов і страждання – від неньки, озерна задума очей і пророче слово – від батька, ім’я  сонячне і ласкаве «Леся Українка» – від неньки-України. Ім’я  донечки, стиха мовлене маминими устами, пролунало на цілий світ і пішло у мандрівку століть з печаттю духа України.

Виходить учениця в образі Лесі Українки


Леся Українка:

 

Знаю, бо казала

Мені моя ненька,

Що я українка,

Правдива, маленька.

 

Знаю, Україна

Серцю мому мила,

Я по-українськи

Молитися вчилась…

 

Ось мою молитву

Прийми, Отче Боже,

Нехай Україні

Вона допоможе.

 

 

Ведучий: Тихе мамине слово, виколисане в колисці, освітило Любов’ю Лесину душу – почув його цілий світ. дитячим серцем 9-річної дівчинки Леся вже у першому своєму вірші мовила рідній Україні про любов:

Читець 1:   Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна;

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянуть іще раз на рідну країну,

 

Поглянути ще раз на синій Дніпро, –

Там жити чи вмерти, мені все одно,

Поглянуть іще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки…

 

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

 

Ведуча: Тут, на Волині, серед розкішної природи, товаришуючи із сільськими дітьми, пізнала маленька Лариса перші соціальні контрасти, її пам’ять вбирала батькові  розповіді про історичне минуле свого народу, перекази старших людей про народних месників.

 

Інсценізація уривку з драми-феєрії «Лісова пісня»


Ведучий: А ще любила  маленька дівчинка слухати народні пісні.

Звучить українська народна пісня «Гиля, гиля, сірі гуси…»

Ведуча: Лариса жодного дня не сиділа за шкільною партою, не відповідала біля дошки, не бігала з ровесниками шкільними коридорами… Її вчителями були батьки, книги і життя.

Леся Українка: «Жодних шкіл не покінчила і взагалі систематично вчилася тільки до 14 років, а потім пішла «на власний хліб», себто вчилась тільки того, що мені подобалось, а читала все, що запорву, без жодної заборони. Правда коректив був в особі моєї матері та в листах дядька Драгоманова, якого вважаю своїм учителем, бо дуже завдячую йому в моїх поглядах на науку, релігію, громадське життя».

Ведучий: У сім’ї панувало художнє слово. Перекладали, писали твори, переказували пісні, декламували, дуже часто читали вголос. Постійно чулися німецька і французька мови. Батько дуже любив літературу, пишався з того, що його учителем був Леонід Глібов. Знав його байки і розучував їх зі синами Михайлом і Миколою та доньками Ларисою, Ольгою, Оксаною, Ізидорою. Мати прищеплювала дітям любов до народної творчості, рідної мови.

Ведуча:  У листі до Михайла Драгоманова Михайло Павлик писав: «Леся ошоломила мене своїм образованням та тонким розумом. Я думав, що вона тільки в крузі своїх поезій, аж воно далеко не так. На свій вік це геніальна жінка…»

Ведучий: Надзвичайно обдарована від природи, Леся вся була складена із суцільних захоплень – чистих, світлих, благородних, високих.

Ведуча: У 4 роки вона вже читала, улюбленими її книгами були фольклорні праці Павла Чубинського, «Кобзар» Тараса Шевченка, твори Жуля Верна та Даніеля Дефо.

Ведучий: У 6 невтомна дівчинка сама вишиває улюбленому батькові сорочку, а подаровані їй ножиці й гольник пильнує більше, ніж деякі забави.

Ведуча: У 9 років Лариса написала перший твір – вірш «Надія», а в 13 дебютувала в літературі поезією «Конвалія», яку надрукував у Львові Іван Франко.

 

Читець 2:  Росла в гаю конвалія

Під дубом високим,

Захищалась від негоди

Під віттям широким.

 

Та недовго навтішалась

Конвалія біла, –

І їй рука чоловіча

Віку вкоротила.

 

Ой понесли конвалію

У високу залу,

Понесла її з собою

Панночка до балу.

 

Ой на балі веселая

Музиченька грає,

Конвалії та музика

Бідне серце крає.

 

То ж панночка в веселому

Вальсі закрутилась,

А в конвалії головка

Пов’яла, схилилась.

 

Промовила конвалія:

«Прощай, гаю милий!

І ти, дубе мій високий,

Друже мій єдиний!»

 

Та й замовкла. Байдужою

Панночка рукою

Тую квіточку зів’ялу

Кинула додолу.

 

Може, й тобі, моя панно,

Колись доведеться

Згадать тую конвалію,

Як щастя минеться.

 

Недовго й ти, моя панно,

Будеш утішатись,

Та по балах у веселих

Таночках звиватись.

 

Може, колись оцей милий,

Що так любить дуже, –

Тебе, квіточку зав’ялу,

Залишить байдуже!..


 

Ведучий: Вражає широкий світ захоплень Лариси Косач. Серед них чільне місце посідає музика. На думку сестри Ольги, Леся могла б стати не тільки першокласною піаністкою, а й композитором, бо в музиці виливала всю свою душу. І гра її була прекрасною.

Ведуча: «Як Леся грала, – згадувала сестра, – то ми всі сиділи тихесенько і слухали – не могли наслухатися її музики».

Звучить вальс Шопена.

Читець 3:   Мій давній друже! мушу я з тобою

Розстатися надовго… Жаль мені!

З тобою звикла я ділитися журбою,

Вповідувати думки веселі і сумні.

То ж при тобі, мій друже давній, вірний,

Пройшло життя дитячеє моє.

Як сяду при тобі я в час вечірній,

Багато спогадів тоді встає!

Картина повстає: зібравсь гурточок,

Провадять речі, і співа, й гука,

На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок

Чиясь весела виграє рука.

Розстаємось надовго ми з тобою!

Зостанешся ти в самоті німій,

А я не матиму де дітися з журбою…

Прощай же, давній, любий друже мій

Ведучий: Леся мріяла стати художником, бо гарно малювала; коли ж тяжка хвороба перекреслила і ці плани, мистецтво помічати прекрасне у природі почала втілювати у чудових  зразках пейзажної лірики.

Читець 4:

 

Вже сонечко в море сіда;

У тихому морі темніє;

Прозора, глибока вода,

Немов оксамит, зеленіє.

 

На хвилях зелених тремтять

Червонії іскри блискучі

І ясним огнем миготять,

Мов блискавка з темної тучі.

А де корабель наш пробіг,

Дорога там довга й широка

Біліє, як мармур, як сніг,

І ледве примітно для ока

 

Рожевіє пінистий край;

То іскра заблисне, то згасне…

Ось промінь останній!… Прощай,

Веселеє сонечко ясне!


 

Ведуча: Мала Леся бігала зі сільською дітворою, плавала, лазила по деревах, бавилася в рухливі ігри, охоче танцювала, шила сукні лялькам, вишивала, читала казки, була режисером, декоратором і виконавцем різних ролей у домашніх театральних виставах, вивчала мови (німецьку, французьку, згодом – грецьку й латинську, англійську та італійську), бавила менших сестер (навіть написала для молодшої Ольги підручник «Стародавня історія східних народів», який був надрукований) і, як і всі діти, мріяла…

Ведучий: І як же треба було долі познущатися з маленької талановитої дівчинки, щоб приректи її на 30-літню війну зі страшною хворобою – туберкульозом, який вразив її на порі її одинадцятої  весни!

Ведуча: Із спогадів брата Лесі Михайла: «Леся була веселою дівчинкою. …не знала вона, що за її дитячими плечиками вже стоїть біда.      6 січня вона пішла на річку подивитися хрещення води, простудилась і дуже заслабла. Почала боліти права нога, яка і раніше давала про себе знати, але ще ніхто не знав, яка страшна хвороба стоїть за цим…»

Ведучий: Поступово руйнуючи організм, туберкульоз спричинив тяжкі операції та нелюдські страждання. 30-річна війна із хворобою була затяжною і жорстокою. Це була війна життя і смерті. Вона забрала у Лесі дитинство, юність, не дала змоги вчитися в школі, нормально жити. Нестерпні муки, роздираючі болі робили дівчину стійкою, мужньою, розвивали її силу волі. Лікарі згадували, які болючі уколи приймало це ніжне створіння з великими, як світ, очима, і жодного стогону, жодного нарікання…

Ведуча: Не вдалося хворобі зламати надлюдську волю поетеси, не вдалося заволодіти її душею і розумом.

Читець 5:

 

Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука,

Чи пісня й думка кволі?

 

Ви чули, раз я завела

Жалі та голосіння, –

То ж була буря весняна,

А не сльота осіння.

А восени… Яка журба,

Чи хто цвіте, чи в’яне,

Тоді й плакучая верба

Злото-багряна стане.

 

Коли ж суворая зима

Покриє барви й квіти –

На гробі їх вона сама

Розсипле самоцвіти

 

 

Ведучий: Невгамовний, пекучий біль, взявши в полон тіло і душу, давив, мучив Лесю. Часто їй хотілося кричати, припасти до землі, віддати їй свої муки. Та знала: із цього небезпечного двобою повинна вийти переможцем. Забуття, втіху знаходила у праці, у слові.

Леся Українка: «Я любила працювати вночі, коли вся земля одпочивала після неспокійного дня, коли наодинці зі мною була ніч і ті зорі, що дивились крізь віконце у мою кімнату. Кожна хвилина нічної тиші, коли до мене летючою зіркою спадала Муза, була в моєму житті променем щастя».

Читець 6: Як я люблю оці години праці.

Коли усе навколо затиха

Під владою чаруючою ночі,

А тільки я одна неподоланна

Врочистую одправу починаю

Перед моїм незримим олтарем.

Летять хвилини – я не прислухаюсь.

Ось північ вдарила – найкращий праці час, –

Так дзвінко вдарила, що стрепенулась тиша

І швидше у руках забігало перо.

Години йдуть – куди вони спішаться?

Мені осіння ніч короткою здається,

Безсоння довге не страшне мені,

Воно мені не грозить

Непевною і чорною рукою, як бувало,

А вабить лагідно, як мрія молода.

 

Ведуча: Героїзм, з яким поетеса переборювала свої муки, непримиренність до компромісів робили Лесю Українку наймужнішою серед численних тогочасних поетів. Свого часу Іван Франко зробив висновок, що «Леся Українка – трохи чи не єдиний мужчина на всю сьогочасну соборну Україну».

Ведучий: Все життя поетеса була борцем, воїном, що викарбував на своєму щиті слова «умру – не здамся» і проголосила серед стогонів і зойків різного роду «Contra Spem Spero!» – «Без надії сподіваюся!»

Читець 7:

 

Гетьте, думи, ви хмари осінні!

Тож тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

 

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись.

Жити хочу! Геть думи сумні!

 

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

 

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая міцна,

Може, квіти зійдуть, – і настане

Ще й для мене весела весна.

 

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать.

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

 

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей

 

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись

Буду жити! Геть думи сумні!


 

Ведуча: Патріотка Леся Українка все життя сповідувала високу національну ідею. Коли Михайло Павлик запропонував їй змінити російське підданство на австрійське (там, мовляв, значно більше демократії), поетеса відповіла:

Леся Українка:  «Я, звісно, не хочу бути підданою Росії, але в такій же мірі не прагну стати підданою австрійської держави. Я б воліла бути громадянкою незалежної самостійної України».

Ведучий: Неволя українського народу – незагоєна рана у серці поетеси.

Читець 8: Горить моє серце, його запалила

Гаряча іскра палкого жалю.

Чому ж я не плачу? Рясними сльозами

Чому я страшного вогню не заллю?

Душа моя плаче, душа моя рветься,

Та сльози не ринуть потоком буйним,

Мені до очей не доходять ті сльози,

Бо сушить їх туча вогнем запальним.

Хотіла б я вийти у чистеє поле,

Припасти лицем до сирої землі

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

 

Ведучий: Життя краяло Лесю Українку глибоко і дошкульно. Калинова сопілка ридала потоками сліз нестримних, раптових, що рвались із глибин серця. Та вона вміла стримувати «хвилю ридання гарячу», стискати серце лещатами залізної волі і в палких мріях творити бойову пісню.

Інсенізація уривків з драми «Бояриня»

Ведуча: Перше кохання, яке боязко ступило на тінисту терасу в невеличкому містечку Чукурларі, що біля Ялти, де Леся лікувалася, заглянуло в очі, посміхнулося щиро і навіки поселилося в серці. Його звали Сергій Мержинський. Їм було добре удвох. Вони часто слухали, як шепотіли кипариси, бився об скелі шалений прибій, кигикали чайки над морем.

Леся Українка: «Він дивився на мене, як на ікону, як на ту зірку, що раптом скотилася з неба і може ненароком погаснути. Я була для нього ніби з тонкого скла, що може впасти і розбитись, я була вітром, що може вилетіти крізь прочинені віконця і не повернутись, тим дивним світлом, що робить людей щасливими».

Ведучий: Але щастя було коротким. Доля, зле жартуючи, наділила обох не тільки коханням, але й однаковою хворобою – туберкульозом. Він помирав у неї на руках тієї пам’ятної березневої ночі… І було горе, і був відчай. І тихо лунав серед лиха їх улюблений романс.

Звучить романс «Коли розлучаються двоє…»

Читець 9: Уста говорять: «Він навіки згинув!»

А серце каже: «Ні, він не покинув!»

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут, в глибині; і б’ється враз зі мною:

«Я тут, я завжди тут, я вся з тобою!»

І кожний раз, коли почне бриніти,

Тремтять в моєму серці тії квіти,

Що ти не міг їх за життя зірвати,

Що ти не хтів їх у труну сховати,

Тремтять і промовляють враз зо мною:

«Тебе нема, але я все з тобою! »

 

Леся Українка: «Мій друже любий, мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене і мучило, і заставляло заламувать руки і битись, битись об землю, згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись. А потім і щастя, і горе обірвались, так, раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було й спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків!

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, обмити рук твоїх… своїми гарячими слізьми? Мій друже, мій друже, невже я одинока загину? О, візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди. Візьми мене з собою.

Ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть і пахнуть, як твої листи, мій друже…!»

Ведуча: За одну жахливу ніч при постелі вмираючого Сергія Мержинського Леся Українка створила драму «Одержима».

Ведучий: Жорстока доля рано забрала дорогу людину. Муки і страждання супроводжували це справжнє, чисте кохання, високий злет її душі.

Звучить романс “Прощаюсь, Ангеле, з тобою”, слова і музика Левка Лепкого.

Читець 10: Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,

Так міцно, щільно і закрить од світа,

Я не боюсь тобі життя одняти,

Ти будеш мов руїна листом вкрита, –

Плющ їй дає життя, він обіймає,

Боронить від негоди стіну голу,

Але й руїна стало так тримає

Товариша, аби не впав додолу.

Їм добре так удвох, – як нам з тобою –

А прийде час розсипатись руїні, –

Нехай вона плюща сховає під собою,

Навіщо здався плющ у самотині?

Хіба на те, аби валятись долі

Пораненим, пошарпаним, без сили,

Чи з розпачу повитись на тополі

І статися для неї гірш могили?

 

Ведуча: Через півроку стан Лесі погіршився. Її життя – це була рвучка боротьба зі смертю – проходило літом на Кавказі, зимою – в Єгипті. Чим далі, тим тяжчими ставали для неї ці подорожі. Проте Єгипет добре впливав на Лесю, і її родина робила все можливе, аби вона кожного року їздила туди.

Ведучий: Але сили поступово танули, дедалі важчим ставав той хрест, який поетеса несла до своєї Голгофи. Та навіть на смертному ложі Леся Українка до останньої хвилини життя  не покидала своєї єдиної зброї – поетичного слова. «Нехай моїм останнім акордом буде молитва до сонця», – говорила вона.

Ведуча: 1 серпня 1913 року у грузинському містечку Сурамі зупинилося серце Лесі Українки. Вічність ще більше висвітлила велич геніальної доньки України, бо хіба жила на світі ще одна така жінка, в серці якої поєдналися б така мужність, така геніальність, такий вогонь і розум, така пристрасна любов і така відданість народові та Батьківщині?

Леся Українка:

 

Інші будуть співці по мені,

Інші будуть лунати пісні,

Вільні, гучні, одважні і горді,

Поєднаються в яснім акорді

І полинуть у ті небеса,

Де сіяє одвічна краса,

Там на їх обізветься луною

Пісня та, що не згине зо мною.


 

Ведучий: Видатні поети не залишають нас. З’єднавши своє життя із мріями та стражданнями людей, із їхнім пориванням до волі та щастя, вони  крокують великою землею безсмертя. І час підносить їх над нашими думками й турботами, обдаровуючи безмежною молодістю, і стають вони нашими сучасниками й ровесниками прийдешніх поколінь.

Ведуча: Саме такою поетесою стала Леся Українка. Адже вона – … (перераховує твердження)

Виходять учні, кожний із яких чіпляє біля портрета Лесі Українки одне із поданих нижче тверджень:

v   Окраса і гордість української нації.

v   Одна з основоположників нової української літератури.

v   Геніальна поетеса і драматург.

v   Талановитий прозаїк і перекладач.

v   Учений-літературознавець.

v   Фольклорист-етнограф.

v   Педагог і публіцист.

v   Видавець і журналіст.

v   Поліглот (знала до 10 мов).

v   Громадський діяч.

v   Просто жінка, котра багато страждала, уміла кохати і хотіла бути потрібною.

Читець1:   Йти назустріч бурям і зливам,

Буть одній – як велика рать,

Читець 2: Жить в нещасті життям щасливим,

Муку творчістю перемагать.

Читець 3: Хвора дівчино, бідна Леся!

Де ще хворі такі були,

Читець 4:  Щоб літали у піднебесся,

Що його не сягнуть і орли!

Читець 5: Де слова обертались у крицю,

В кров живу – друкований знак,

Читець 6: Де підносив з мечем правицю

Вождь рабів – безсмертний Спартак.

Читець 7: Вся ти – трепет, вогонь, ідея,

Вся ти – вірна, єдина струна,

Читець 8: І хто знає співця Антея –

Той тебе у ньому пізна!

Читець 9: Ти себе Українкою звала,

І чи краще знайти ім’я

Читець 10: Тій, що радістю в муках сіяла,

Як Вітчизна велика твоя.

 

Заключне слово викладача: Будуть відходити віки, будуть приходити віки; пилом розвіється скороминуще, а вічне увійде у вічність, не так у бронзу чи в мармур, як в очі людські, в надії людей, бо допоки живе надія – живий і народ. То ж учімося терпінню, вірі, любові та надії у нашої неповторної Лесі!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Профтехосвіта

АДРЕСА ЛІЦЕЮ:
80316 м. Рава-Руська,
вул. 1-го Листопада, 6
Тел: 43-149
Email: rrlicey@ukr.net